Перша писемна згадка про Велимче відноситься до 1500 року. Тоді село мало назву Велунча. Залишилося в реєстрі платників податків того часу імена поселян: Теребіж, Харитон, Смолій, Селивон, Кароліса, Ігнат, Трухон, Левон, Андреїч, Лавриш, Гринь Щерб, Сергійко, Ходор, Тись. Відмічено в поселені 9 дворищ, що вдвічі більше, ніж в селі Датинь. Це спростовує легенду про заснування Велимча вихідцями з Датиня. Тим, більше, що ще в минулому столітті деякі автори виводили назву села, як похідну з поєднаних двох слів “Велике селище”.
У люстрації 1565 року зазначено, що в селі Велунча є 13 дворищ. Платили в казну чиншу на суму двадцять золотих. З усіх поселень збирали мед, овес – чотири колоди (колода – древня міра сипучих тіл. Від “кадуб” – бочка з видовбної колоди), по 10 візків сіна, по три півні, льону по 10 ручок, по три білки, по два сири, по одній фасці масла та інше. У селі налічувалося два малих дворища , але бортей, тобто вуликів, трохи мають. Уся громада яструба не здає, а платить, як сказано “гр. дванадцять”. Громада також тримає на болоті острів замох і платить за нього щорічно одинадцять золотих. Усі поселяни повинні за наказом ходити на “оступ” – лови.
Селяни села Велимче жили в надзвичайно тяжких умовах. Вони жили в курних хатках, з маленькими вікнами, чорних і закопчених. Димарів в хатках не було, тому коли затоплювали піч, дим вкривав всю хату, виїдав очі. Перша впорядкована хата була у Нікончуків внуків діді Оласа, ця хата була з сучасними вікнами. Коли Олас вперше в селі засвітив в своїй хаті лампу, він промовив до дітей своїх: “Ось жити тепер весело, а їсти нічого”. А це було дійсно так, бо не було з чого жити бідному люду. Здавалося б, що серед такої мальовничої місцевості і селянам жилось добре, але ж далеко не так. Вся земля нележала поміщику Самомовичу, володів нею з 1570 року. Селяни на поміщика повинні були працювати чотири дні на тиждень без ніякої плати. На роботу селяни змушені були виходити дуже рано, щоб до сходу сонця належати сніп жита, а якщо хтось із селян запізнювався, то за це сікли різками. Вся краща земля належала панові, а тільки землі розкидані по лісі – селянамю Мало хто з селян тримав свою землю, тому що за клаптик землі треба було платити великі податки. В руках пана юув ліс, сіножаті, пасовища, ставки і ін. Селяни навіть не мали права без дозволу в лісі збирати гриби і ягоди. За це треба було також платити. Особливо важка була подушна подать, тобто плата за кожну душу. Навіть коли селянин помирав, його рідні змушені були платити грошовий податок. Селянин не мав права ходити в якому завгодно одязі. Був запроваджений білий одяг, підперезуючись червоним поясом, на ногах були постоли, чоловіки носили шапки сукняні на два клини.
Землю приходилось обробляти вручну за допомогою деревяної сохи, поля дуже часто виснажувались, інколи селянські посіви від тривалої посухи гинули, а тоді десянки людей помирало з голоду, або ж залишались у великому боргу в пана. Низькі способи обробітку землі, примітивні знаряддя праці приводило до розорення селянства.
У Ратенському старостві в середині XVl століття існує тільки одне підприємство для виготовлення “лісових товарів” так звана “будка” – у Велимчі.
Ратнівський староста у кінці дев’яностих років XVl ст. позивався сусідніми феодалами за повернення йому втікачів із села Вуленча які знялися із осель сім’ями. Мабуть багато чоловіків пішло в козацькі загони Северина Наливайка, коли він у 1595 році проходив через Ратно, Кобин, громив шляхту. Окремі села мали теж виконувати доручену їм особливу, феодальним правом передбачену роботу. Так за Любомирським Тур довозив дрова, а Велимче майструвало річкові кораблі – ком’яги, бочки, корита, ночви.
На межі ратнівської землі знаходилося поселення Михнівка, власником якого був Філон Єловицький, член заснованого у 1617 році Луцького Хрестовоздвиженського братства. Саме в містечку Михнівку втікали селяни із Велимчого й згодом вливалися у козацькі ватаги.
Не краще жилось людям, коли західні землі попали під владу Польщі. Під час розподілу землі, кращі території захопили куркулі, яких в селі було до п’ятдесят сімей, тому селяни знову опинилися на неродючих землях. Вони змушені були ходити на заробітки до пана Мольошкевича, який жив у сусідньому селі Бузакию За тяжкий день праці вони получали по одному золотому, або й менше.
Було багато селян, які розорившись не мали свого будинку, землі, йшли в жебраки, інколи займалися злодійством. Ці люди не могли знайти собі роботу, говорили, що ця “голота” більше з’їсть, ніж зробить. В цей час ще існувало черезсмужжя. Куркулі спеціально в деяких місцях в своїх землях вклиняли селянські наділи, що селянин на чужій землі за проїзд платив мито.
В 1828 році була проведена комісія землі, згідно якої селяни могли вибиратись на хутори і брали землі в одному місці. Ця реформа була вигідна тільки куркулям, бо вони, маючи багато грошей, підкупляли тих, хто проводив розподіл землі. Через те, що було проведено земельну реформу на селян села Велимче було накладено земельні податки, тобто грошові податки, пов’язані податки з землею. Вони були в розмірах до 2млн. карбованців. Куркулі платили за реформу охоче, бо вона їм приносила новий прибуток в їхні комори. Почалося розкішне життя куркулів, і напіврабське життя бідняків, які повинні були не платити величезні внески, а продавати свою робочу силу куркулям, заробляти в них хліб, сіно, пасовище для худоби. Пани, всі церковники та їх прислужники, куркулі, не вважали за рівних селян, називаючи їх бидлом, хлопами і т.д. Багатії вважали за людину лише того, хто мав не менше тридцяти – сорока гектарів землі, десять – вісім корів, отару овець, до десятки свиней. Але не дивлячись на багатства, які мали сільські богачі вдягались вони дуже бідно, не краще за селян, бо вони намагались якомога більше нагромадити грошей, щоб купити землі, коней, корів тощо. Ось один з таких фактів. Господар одного разу йдучи до церкви, знімав чоботи, а взував їх перед самою церквою, постоявши в церкві додому він знову повертався босий. Так робили його дружина і діти. Таким чином богатії боялись витратити гроші на одяг, взуття, вони тільки дбали про те, що як найбільше накопичити грошей. Із – за грошей вони дуже часто відмовляли собі в їжі. Тримаючи по 10-15 корів, вони ніколи не їли масла, сметани, молока, крім свят. Все це продавали і збільшували свої прибутки.
На стороні цих сільських богачів були і закони: раніше царської Росії, а пізніше панської Польщі. Чому? Тому, що вони допомагали царському самодержавству, а пізніше польським магнатам гнобити і поневолювати український народ. Для їх послуг були поліція, каральний загін під керівництвом ката Ожаловського який приніс жителям села багато сліз і горя. За найменшу провину селян били, розвалювали хати, мішали зерно з піском, або обливали його газом, розпалювали печі, забирали худобу. Одного разу кат Ожаловський наказав людям села, щоб вони йому здали сто білих курей. Селяни були змушені зробити це. Коли б вони не виконали цього завдання, то були б піддані новим знущанням. Цей каральний загін на території села діяв з 1836 року. Багато селян зазнали “ласки” ката Ожаловського, а особливо сім’ї Півня Петра, Калінчика Кирила, Геча Івана і ін.
Не могли селяни нічого купити і в крамницях, то все було надзвичайно дорого. Твердої ціни на товари не було. Один продавець за один і той же товар правив 5 злотих, другий 7 злотих і т.д. Дуже важко в ті часи було дістати солі, сірників. На селі була крамниця, де селяни брали різні товари в борг, якщо ж селянин не вчасно його сплачував, то власник крамниці звертався по допомогу до поліції.
