Найблищий ринок був у Ковелі. Селяни йшли пішки, та ще й на своїх плечах несли куплені товари: хліб, сіль, зерно. Про поїздку не було й мови. Транспорт був дуже дорогий. А літаків жителі не бачили до 1915 року.
Ще погіршало становище народних мас, коли село в 1914 році було окуповане німецькими загарбниками. Основна мета німецьких загарбників була якнайбільше мати багатства. Про медичне обслуговування, як при панській Польщі так і при німцях не могло бути й мови. За часів Польщі коли хтось із селян потрапляв до ліварні, то за одну добу змушений платити 6 злотих.
Не краще становище було й з освітою. Школа була лише початкова 4 класи, де вивчали різні релігійні науки, божі закони і т.д. Освіту могли здобути тільки діти багатих, для бідняків навчання було платним. Особливо в жахливому становищі був розвиток культури. Молоді не було де проводити дозвілля, про кіно, радіо, клуб ніхто й не мав поняття. Селяни шукали різних порятунків, різних виходів з тяжкого становища. Вони з болем і гіркотою в душі кидали рідні землі і їхали за океан в Америку, шукати щастя, шукати кращої землі. Багато людей з Велимче виїхало в період з 1934-1937рр.- серед них: Бурко Семен, Філозоф Мартин і ін.
В Америці цих людей чекало те саме горе і злидні і от не знайшовши щастя і долі за океаном, вони вкрай стомлені і виснаженні поверталися на свою Батьківщину.
Не всі люди с. Велимче несли спокійно ярмо експлуатації. Були серед Велимчан і такі люди, які були зв’язні з КПЗУ і більшовицьке слово несли в народ, розкривали причини тяжкого життя, показували бідному народові шляхи визволення, закликали до боротьби за визволення. Вони об’єднали навколо себе бідняків, проводили активну підривну роботу по окупованій території. До активних борців за щастя народу в селі слід віднести Черняка Федора Омеляновича, Калінчика Григорія Михайловича, Павловича Івана Гнатовича і ін. В 1934році в селі була заснована підпільна організація, до складу якої входило 50 чоловік. Секретарем КПЗУ був Черняк Федір Омелянович, його членами були такі товариші:
Геч Андрій Іванович Коляда Михайло Миколайович
Геч Гнат Іванович Павлович Тимофій Власович
Геч Іван Іванович Павлович Іван Гнатович
Геч Михайло Іванович Редькович Андрій Якович
Геч Панас Іванович Савлук Дмитро Якович
Видрич Іван Павлович Філюк Гнат Миколайович
Жмур Євдоким Романович Міліщук Федось Васильович
Карінчик Кирило Данилович Черняк Федір Омелянович
Калінчик Григорій Миколайович Міліщук Панас Васильович
Першим секретарем комсомольської організації села був Калінчик Кирило Данилович. Першою комсомолкою була Редькович Марія Романівна яка в цей час уже на заслуженому відпосинку.
Підпільникам доводилось проводити свою роботу в умовах лютого терору польської влади. Часто в село приїжджав каральний загін. Одного разу в 1938році карателі загнали в церкву всіх підозрілих і примусили молитись Богу, а коли люди виходили, то на них з усіх боків сипалися удари. Полякам допомагали куркулі, які боялися втратити своє майно, награбоване у бідних людей. Населення Західної України в тому числі і жителі села Велимче прагнули об’єднатися з Українською Радянською республікою. Під час Революційних свят підпільники вивішували червоні прапори на деревах і на церкві. Так прапор на церкві був вивішений Вакуліч Григорієм якого довго не могли зняти окупанти. За доносом шпигунів багато членів підпільної організації було в 1936році заарештовано. Серед них Міліщук Панас Васильович, Черняк Омелян Федорович, Павлович Тимофій Власович і ін. Їх було посаджено в тюрму, де вони зустрілися з людьми, які зробили на них значний революційний вплип. Там підпільники ще ясніше усвідомлювали своє завдання про неодхідність вигнання поляків з території України і Білорусії. У вересні 1939року мрія трудящих про встановлення своєї влади і воз’єднання з усім українським народом здійснилось.
Прийшло нове життя і в наше рідне Велимче: весною 1940року почав створюватися колгосп. Головою колгоспу був Геч Гнат Іванович – бувший член КПЗУ. 21 квітня 1941року коли голова колгоспу Геч Г.І. проводив нараду із активом колгоспу, озброєна банда буржуазних націоналістів раптово напала на приміщення, в якому вони находились і по звірячому розстріляла активістів комсомольців (16 чоловік): Міліщука Федора Васильовича, Геч Гната Івановича, Півня Прокопа.
Мирна праця жителів села на деякий час була перервана німецькими загарбниками 22 червня 1941 року. Населення Виступило на захист Вітчизни з гвинтівками в руках на фронтах і в тилу не даючи ворогові спокою. Але знайшлося багато таких людей, які стали активно допомагати німцям. Ці банди особливо посилили свою діяльність в 1943-1945рр.
На все життя залишилось в пам’яті Москалюк Ганни Іванівної коли у селі жорстоко розправлялись з мирним населенням бульбиші. На її очах тоді ще п’ятнадцятирічної дівчини по звірячому були замучені бульбашами батько Бебес Іван Павлович, мати Марія Семенівна, брат Дем’ян і братова жінка Ганна. Від рук бульбашів загинула сім’я Геч Івана Івановича, яка проживала на хуторі Цюприку жінка і троє дітей. Коли горіла хата, вони живою кинули туди його матір.
Бульбаші жорстоко позправились з жителькою хутора Цюприка Наход Даркою Миколаївною, яка переховувала в той час хвору партизанку. Дарії Миколаївні відрізали живою вуха, носа, викололи очі і повикручували руки. Тільки через неділю тіло її знайшли односельці. Коляда Михайло Іванович був у 1941 році головою сільської ради. У війну він, брат Мирон і Іван пішли у партизани. За це їх матір Коляду Христину Пантеліївну замучили по звірячому, прибивши руки цвяхами до стіни. Про них тепер люди розповідають з ненивистю проклинають їх імена, згадують про їхні звірячі розправи з людьми. Надзвичайно жорстоко вони розправлялись з сім’ями тих громадян, які пішли до лав Радянської Армії, хто активно створював колективне господарство в селі, хто допомагав партії і Уряду у зміцнені на селі соціалістичного ряду, хто піднімав культуру на селі. Жорстокими вбивцями були такі як Брати Миколаюк Григорій і Михайло, Капітула Григорій і Павло. Також Дарчик Степан Петрович, який жорстоко розправився з сім’єю Москалюк Ганни Іванівни.
Грабіжницькими діями і розправами відзначився Філюк Микола, який жив на хуторі під лісом і був куркулем за Панської Польщі. Від рук цих вбивць, прийняла не людські муки сім’я Савлука Якова. Від їх рук загинуло в 1942 році 18 чоловік, кращі люди села, які допомагали партизанам. Серед них були Дарчик Тарас, Геч Григорій, Літвинович Василь і ін. В 1946 році вони жорстоко розправились з сім’єю Калінчика Гринорія, спаливши їх на вогні, розстріляли Міліщука Василя, закатували Півня Івана Марковича і його дружину. Таких прикладів жорстокої розправи можна навести дуже багато. В навколишніх лісах став діяти партизанський загін. Багато молодих комсомольців пішли в партизани. Серед них були і жінки: Каць Марина Василівна, Півень Анастасія Онуфрієвна. Вони були зв’язковими у партизан, за що були нагороджені орденом Вітчизняної війни ІІ-ступення.
Багато людей забирали в Німеччину на роботу. Так одною з них була двадцятирічна дівчина Гайдучик Домна Григорівна. Яка вирушила на примусові роботи 26 червня 1942 року. Домна Григорівна була в засланні більше трьх років спочатку в місті Лівчак, потім Кегберк, Гмюнд де вчинила втечу, в штрафлагері у Люнцедорфі, потім у хазяїна 1 рік і місяць.Повернулася Домна Григорівна в село 20 вересня 1945 року.
В урочищі Бабоцьке в 1943 році розстріляли єврейські сім’ї, які після погрому в Ратному переховувалися на хуторі Цюприк. Мешканці села Радіон Литвинець, Феодосія Зуб та інші переховували на хуторі і врятували в роки фашиської окупації єврейську дівчину Шейлі, сім’ю якої розстріляли окупанти.
Від фашиських окупантів звільнено Велимче 15 березня 1944 року.
На фронтах Другої світової війни брали участь 158 чоловік. З них 91 загинув, в тому числі пропали безвісти. За роки фашиської окупації в селі, як свідчить акт реєстрації збитків Седлищанського району, до якого належало Велимче в 1944 року, зруйноване одне приміщення школи, декілька жител і господарських будинків.
Ще одна сторінка боротьби свідчить, що майже 50 чоловік брали участь у визвольних змаганнях. 36мешканців реабілітовано, як тих, що зазнали репресій тоталітарної системи.
Отримали орден “За мужність” Черняк Павло Романович, Філозоф Антон Іванович.
Після війни людей виселяли на Сибір через “зв’язки з бандерівцями”. До хати серед ночі приходили, нічого не пояснюючи, люди у формі переписували все нажите добро, що мала сім’я у господарстві і наказували збиратись у далеку дорогу.
Із Бурко Степанидою Степанівною це сталося у 1947 році. Вона вже встигла вийти заміж за Василя, брат якого Аврам пішов у ліс до вояків УПА. Це істало причиною виселення Степаниди з чоловіком, його батька матері і їх дочки.
Степанида, працюючи у шахті біля циркулярки, на п’ятому році життя у Сибірі, як було їй лише двадцять чотири роки, втратила ліву ногу. Її відрізало поверх коліна. Відтоді скалічена і права рука. Колоди лісу, що зірвалися, покотились прямо на жінку, збили її з ніг і кинуло під циркулярку.
А Вакуліч Єлизавета Панасівна пригадує, що в 1949 році до Караганди було виселено Вакуліч Марію Павлівну 1922 року народження – сестру її чоловіка Вакуліча Данила Павловича, звинувачену у зв’язках з бандерівцями. Саме це і послужило причиною для виселення в Хабаровський край решти членів сім’ї
12 травня 1950 року вся сім’я Вакулічів у складі матері Тетяни Кирилівни, її синів Федора та Данила і невістки Єлизавети була відправлена у Ковель де велося слідство і допити. Єлизавету Панасівну на допит викликали тільки один раз і поставили запитання “Чому вийшла заміж за бандита?” У відповідь почули,що він не бандит. Це і вирішило долю Єлизавети Панасівни.
З Ковеля сім’ю відправили у поселення Дюльді. Там всіх змусили підписати документи про довічне поселення і розмістили у конюшнях, де жили два місяці. Переселенці своїми силами зводили бараки.
Мати чоловіка Єлизавети Панасівни Вакуліч Тетяна Кирилівна неодноразово зверталась зі скаргою про безпідставне виселення її сім’ї до Московського уряду, а потім і до Київського. Лише у 1958 році прийшов документ, який дозволяв повернення на Батьківщину. Вакуліч Єлизавета Панасівна, 1927 р.н. виселена у 1950 році, звільнена у 1959 р. Філюк Федір Петрович, 1932 р.н. заарештований 1951 році, звільнений 1955 р. Вакуліч Данило Павлович, 1927 р.н. виселений 1950 року, звільнений 1959 р.
Починаючи з 1948-1949 років людей заставляли переїзджати з хуторів в село для роботи в колхозі. Люди дуже не хотіли цього, адже в колхоз потрібно було віддавати весь реманент і худобу.
В 1950 році неподалік від хутора Дошно в урочищі Велике Багно був випадково знайдений і розсикречений НКВД схрон ОУН-УПА, в якому знаходилось три жінки – вояки ОУН-УПА. Вони не здалися живими в руки енкаведистів, пострілялись.
Після смерті Й. Сталіна у селі Велимче відчули полегшення. Адже було відмінено багато податків такі з них: холостяцькі податки, натуральні, грошові.
Минають роки люди живуть в достатку забудовуються новими будинками, працюють і веселяться. Але всвіті є неспокій. Афган декілька років минуло з того часу, як останній наш солдат покинув землю Афганістану. Афганістан увійшов у нашу історію вічним болем. З Велимче приймало участь 16 чоловік, один з них повернувся додому у цинковому гробу – це Заліпа Микола. Каган Микола та Каган Петро померли після війни, в мирний час, недовго насолодившись життям. Пройшли пекло Афганістану такі велимченці – інтерніціоналісти:
Літвинович Олександр Іванович Савлук Микола Миколайович
Геч Василь Миколайович Пірожик Микола Пилипович
Геч Василь Іванович Півень Петро Євгенович
Геч Микола Юхимович Півень Василь Олексійович
Капітула Сергій Васильович Редькович Сергій Миколайович
Капітула Володимир Васильович Філозоф Микола Іванович
Наход Ярослав Петрович
За мужність і героїзм, проявлені при наданні допомоги в захисті Південних рубежів нашої Батьківщини Капітула Сергій Васильович нагороджений орденом “Золота зірка”. Заліпа Микола Васильович нагороджений орденом “Червоної зірки” (посмертно).
